7 лютого - Всесвітній день читання вголос
У 3 класі було проведено перевірку читання - кількість слів за хвилину. В кінці учні отримали сертифікат суперчитача та суперчитачки і солодкий приз
До тижня знань з безпеки життєдіяльності «Здоров'я-це благо, дане нам природою» було проведено урок у 4 класі "Збережи своє здоров'я". з учнями було проведено гру "Піраміда", обговорили що таке здоровий спосіб життя у формі асоціативного куща, слухали повчальну казку, а потім по її змісту відповідали а питання
З українського боку в бою під Крутами брали участь приблизно 600 бійців:
Їм протистояли шість-сім тисяч більшовиків.
Бій 29 січня 1918 року тривав кілька годин і завершився великими втратами для більшовиків. Українськім бійцям вдалося на кілька днів зупинити просування більшовицьких військ до Києва. Симон Петлюра мав час на придушення повстання більшовиків на заводі "Арсенал".
На залізничній платформі в Крутах за 130 км від Києва українські студенти ціною власного життя зупинили на кілька днів наступ більшовицької армії на українську столицю.
Приблизно 30 студентів з розвідувального підрозділу потрапили в полон, більшовики їх розстріляли. Є ймовірність, що перед смертю їх піддали тортурам.
Відомі прізвища лише 19 загиблих.
Командувачем українських частин, які брали участь у бою під Крутами, був Аверкій Гончаренко - колишній капітан російської імператорської армії, нагороджений Георгіївським хрестом.
На час подій він був командиром куреня Першої української військової школи імені Богдана Хмельницького.
Через брак документів про ті події історики неодноразово спиралися на спогади їх учасників. Але мемуари є суб'єктивною оцінкою подій і наведена інформація потребує додаткової перевірки.
Як зазначав краєзнавець та письменник Станіслав Цалик, головним джерелом інформації про бій під Крутами була праця Дмитра Дорошенка "Історія України. 1917-1923", написана 1930 року в Берліні.
"Перевидана кілька разів у незалежній Україні, вона, на жаль, містить чимало перекручень, слугуючи і нині основним джерелом вигадок про той бій", - зазначав Цалик.
Перш за все це проявилося у завищенні кількості жертв з українського боку. Оскільки поети почали прославляти Крути як український аналог битви під Фермопілами, з'явилася і цифра у 300 загиблих героїв.
22 січня ми відзначаємо одне із знакових свят української держави - День Соборності України.
22 січня - особлива дата в історії України. У цей день ми відзначаємо два важливих свята - проголошення Української Народної Республіки та Акт Об'єднання українських земель. 106 років тому, 22 січня, українці проголосили незалежність своєї держави і створили Українську Народну Республіку, а рівно через рік відбувся Акт злуки УНР і ЗУНР.
За часів радянського режиму День Соборності не відзначався, більше того - будь-яка згадка про нього знищувалася, цей день вважали "контрреволюційним святом". Перше офіційне святкування відбулося в 1939 році, у місті Хуст, столиці Карпатської України. Тоді ці землі перебували у складі Чехословаччини. На демонстрацію вийшло понад 30 тисяч українців - так День Соборності став наймасовішим заходом українців за 20 років.
На державному рівні День Соборності України вперше відзначили в 1999 році після указу чинного президента країни Леоніда Кучми. Однак в 2011 році указом президента Віктора Януковича День Соборності був скасований на офіційному рівні, як і День Свободи 22 листопада - замість них 22 січня був заснований День соборності і свободи. Втім, уже в 2014 році президентським указом Петра Порошенка День Соборності України був відновлений.
Головна традиція в День Соборності - це живий ланцюг, який українці вибудовують, символізуючи об'єднання українських земель і державну єдність. Історія цієї традиції починається в 1990 році - тоді живий ланцюг простягнувся з Києва до Львова та Івано-Франківська, Стрия, Тернополя, Житомира та Рівного. За різними оцінками, участь в акції взяли близько трьох мільйонів чоловік.
Відтоді це стало доброю традицією, яку щороку влаштовують у різних куточках України. У Києві 22 січня таким чином "з'єднують" два береги Дніпра - лівий і правий, символізуючи об'єднання Сходу і Заходу України.
Міжнародний де́нь обі́ймів — щорічне свято, що відзначають 21 січня. За традицією цього дня можна дружньо обіймати навіть незнайомих людей. Свято виникло 21 січня 1986 року в Каро (Мічиган), США.
Свято досить молоде. Воно виникло в студентському середовищі західноєвропейської молоді. Саме цього дня хлопці та дівчата просто обнімали один одного — без жодного інтимного підґрунтя. За своєрідною легендою, під час дружніх обіймів люди обмінюються душевним теплом.
Міжнародний день обіймів (International Hugging Day) відзначається щорічно 21 січня. Цей день був започаткований в 1986 році в США, а згодом став популярним по всьому світу.
Метою свята є привернення уваги до важливості людських стосунків та підтримки позитивних емоцій. За традицією, в цей день люди активно дарують обійми рідним, близьким та колегам, а також влаштовують спільні заходи з обіймами. Міжнародний день обіймів сприяє зміцненню зв'язків між людьми та підтримці духовного здоров'я. Окрім того, він популяризує таку важливу тему, як фізичний контакт, і нагадує про те, що іноді все, що потрібно, це просто обійми, особливо у світі, де багато часу ми проводимо перед екранами та мобільними телефонами, та де віртуальне спілкування стає все більш поширеним.
Обійми можуть мати корисний ефект на наше фізичне та емоційне здоров'я. Вони можуть знижувати рівень стресу та тривоги, збільшувати рівень окситоцину (гормону любові та довіри), сприяти зниженню кров'яного тиску та зменшенню болю.
Також важливо пам'ятати, що обійми повинні бути добровільними та комфортними для обох сторін, тому необхідно поважати бажання іншої людини та дотримуватись відповідних меж.
Історія свята міжнародного дня обіймів починається в 1986 році в штаті Мічиган, США. Ідею запровадження такого свята запропонував Кевін Заборні, власник магазину з подарунками. Заборні вирішив запровадити день обіймів, щоб підвищити настрій своїм клієнтам та залучити увагу до позитивного впливу обіймів на здоров'я та емоційний стан людини. Він також хотів допомогти змінити негативне ставлення до обіймів, яке тоді було досить поширеним.
Згодом, ідея свята поширилась по всьому світу, і в даний час Міжнародний день обіймів є популярним святом, яке відзначають у різних куточках планети. Сьогодні Міжнародний день обіймів - це свято, яке нагадує людям про важливість фізичного контакту та підтримки емоційного здоров'я, та є добрим приводом дарувати обійми тим, кого ми любимо та поважаємо.
Існує, навіть, поняття обіймотерапія - це форма психотерапії, в якій особа одержує фізичну та емоційну підтримку через обійми. Обійми можуть бути подані як професійними терапевтами, так і близькими людьми. Вважається, що обійми сприяють зниженню рівня стресу та тривожності, збільшенню рівня щастя та сприяють покращенню настрою.
Інсталяція до МІжнародного дня обіймів
16 СІЧНЯ, неофіційна дата, яка закріпилися від 2016 року, коли оборонці Донецького аеропорту та їхні родини зібралися у Києві на вшанування пам’яті своїх загиблих товаришів;
До Дня Пам'яті Захисників Донецького аеропорту з 6 класом проведено бібліотечний урок.
Поговорили з дітьми хто такі кіборги. Провели навчально-пізнавальні вправи: "Асоціативний кущ: Які риси характеру властиві "кіборгам?", ребуси а інше.
Упродовж століть книги постійно вдосконалювалися, тому у світі існує безліч музеїв, експонатами яких є книги.
Найстаріший у світі музей книги був відкритий у 1877 році в Антверпені, у приміщенні друкарні славнозвісного друкаря XVI ст. Кристофа Плантена. Експозиція була присвячена життю і творчості Пітера Пауля Рубенса, художника, який створив для цієї друкарні більше 50 гравійованих листів та ілюстрацій.
У 1884 році був заснований Німецький музей книги та шрифту.
У 1900 році були засновані Гутенберговські музеї в Майнці і в Берні (Швейцарія).
У 1914 році засновано Музей книги в Брюсселі (Бельгія).
У 1938 році – Музей при Інституті патології книги в Римі (Італія).
У 1938 році – Музей дитячої книги у Варшаві (Польща).
У 1964 році – Музей книгодрукування в Ліоні (Франція).
Найстарішим музеєм книжної справи в Росії є Музей книги при Державній бібліотеці Росії в Москві, який був відкритий у 1925 році.
В Україні – Державний музей книги і друкарства України у Києві, заснований у 1972 році.
Музей книги і друкарства України (м. Київ)
Знаходиться на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника у будинку колишньої лаврської друкарні, заснованої архімандритом Єлисеєм Плетенецьким.
У музеї зібрані багаті скарби книжкової культури українського народу (близько 56 тис. одиниць зберігання). Експозиція висвітлює історію вітчизняної книги і книжкової справи від часів Київської Русі і до наших днів; розповідає про створення писемності у східних слов'ян, про рукописну книгу Х-ХVІ ст., про зародження друкарства в Європі, початок і розвиток кириличного книгодрукування, про видавничу діяльність Івана Федорова та про інших видатних творців української книги ХVІ-ХVIIІ ст.
Музей сучасного міжнародного книжного мистецтва, книгодрукування і каліграфії (м. Оффенбах, Німеччина)
Вперше двері цього музею відчинилися для відвідувачів 7 листопада 1953 року. Це був невеликий музей, присвячений мистецтву сучасного друкарства та оформлення книг. В основі музейної експозиції була значна колекція, зібрана почесним доктором наук Карлом Клінгспором (1868-1950 рр.), який у першій половині XX ст. був співвласником шрифтоливарного цеху в Оффенбаху.
Незабаром після створення музею в його фонди стали надходити перші щедрі дари, і невеликий музей став центром сучасного друкарського мистецтва.
Музей Клінгспор в Оффенбаху володіє найбільшою після Голландії колекцією робіт видатного голландського друкаря і шрифтовика Хендріка Ніколаса Веркмана (1882-1945 рр.).
У музейній колекції представлено ілюстровані книги, видання, виконані ручним пресом, книги про живопис, про художників, про шрифти, про каліграфію.
Найціннішою з-поміж експонатів музею є колекція 100 книг, переплетених у шкіряну палітурку Ігнацієм Вемлером.
Музей в Оффенбаху приваблює пошановувачів сучасного книжкового і друкарського мистецтва з усього світу.
Музей мініатюрних книг (м. Баку, Азербайджан)
Це єдиний у світі музей мініатюрної книги. Розташовується в старій частині міста Баку, що називається «Ічері Шехер».
Почав функціонувати 2 квітня 2002 року. Експонати, виставлені в музеї, були зібрані сестрою Заріфі Таїрою Салаховою протягом майже 30-ти років. її особиста колекція становить 6500 книг з 64 країн світу. У музеї експонуються мініатюрні книги творів відомих азербайджанських класиків, таких як Вагіф, Хуршідбану Натавай, Нізамі Гянджеві, Насимі, Фізулі, Вургун Самед, Мірза Фаталі Ахундов та інші.
9 листопада – День Книги рекордів Гіннеса. Відзначати цей день почали лише у 2005 році, коли був проданий 100-мільйонний екземпляр. Книгу рекордів створив британський інженер і власник пивоварні Х'ю Бівер. У листопаді 1951 р. він вирушив з друзями на полювання. Увечері між чоловіками виникла суперечка, який з диких птахів найшвидший. Чоловіки переглянули декілька довідників, але відповіді не знайшли. Тоді Бівер вирішив створити книгу, в якій будуть зібрані всі рекорди. Сьогодні Книга рекордів Гіннеса є книгою з найбільшим тиражем з усіх книг, захищених авторським правом.
Важко сказати, що стало мотивацією для створення Книги рекордів України, проте у 2002 р. вийшла з друку книга саме з такою назвою. Її автор – Георгій Маценко – зумів зібрати багато звичайних і незвичайних, але цікавих і дивовижних фактів про все "най-най" в Україні.
То ж цікаво дізнатись, що на території України:
Нині саме час дочитати книжку, яка так довго лежала в шухляді, подивитися цікавий фільм, на який не вистачало часу, або ж відточити кулінарні навички.
Насправді в наш час люди читають дуже багато – незліченні повідомлення, стрічка новин нон-стоп, улюблені блоги в Інтернеті... Але книги ніщо не замінить. Про користь читання книжок говорити у 21 столітті зайве, але ми згадаємо американську експертку Жордін Кормьєр, яка виділяє чотири безсумнівні переваги читання книг:
Тиждень книги
таном на 2002 р. найменшою у світі вважалася книга «Хамелеон» А.П. Чехова розміром 0,9 х 0,9 мм. Вона містить 30 сторінок по 11 рядків тексту на кожній, 3 кольорові ілюстрації. Книга була видрукувана і переплетена у 1996 р. у м. Києві.
Пізніше, завдяки бурхливому розвитку нанотехнологій, вчені-фізики з Канади створили книжку розміром 0,07 х0, 1 мм. Називається вона – «Teeny Ted from Turnip Town». Книга складається з 30 керамічних мікротаблічек, що використовуються замість паперу, а сфокусований пучок променів іонів гелію (діаметром 7 нанометрів) використовувається замість чорнила. І щоб прочитати її, потрібен електронний мікроскоп, здатний збільшувати у 8000 разів.
Раніше найбільшою книгою у світі вважалася "Суперкнига", розміри якої становили 2,74 х 3,07 метра. Вага цієї книги - 252,6 кг і налічуває вона 300 сторінок. «Суперкнига» була видана в Денвері (штат Колорадо, США) у 1976 р. Проте в 2004 р. в Росії видали книгу під назвою «Найбільша в світі книга для малят». І хоча в ній всього 4 сторінки і 12 віршів для дітей, ця книга має воістину значні розміри. Висота книги становить 6 метрів, ширина - 3 метри, а вага цієї книги-гіганта - 492 кг.
Найдорожчою книгою, що належить державі, вважають унікальний «Апокаліпсис», виданий французом Жозефом Форе. Вона оцінена в 100 млн старих франків, виставлена в музеї сучасного мистецтва в Парижі.
На'йдорожчою книгою, що знаходиться в приватних руках, є так званий «Лестерський кодекс». Інша її назва - «Трактат про воду, землю і небесні тіла", створений Леонардо да Вінчі. У 1994 р. її купив за 24 млн доларів знаменитий засновник компанії «Microsoft» Білл Гейтс. Книга являє собою збірник думок, знахідок і висновків Леонардо да Вінчі на різні теми. Сама книга - це всього 18 пергаментних сторінок, скріплених між собою, причому прочитати таку книгу можна тільки за допомогою дзеркала.
Дванадцять самих маленьких книг світу вміщаються в одній столовій ложці. Серед них є мініатюрне видання Корану, словник англійської мови на 12 000 слів і Конституція Франції.
Стенографія, за допомогою якої можна записати будь-який текст у п'ять разів швидше, ніж за допомогою звичайного алфавіту, була знайдена у 63 році до нашої ери рабинею на ім'я Тіро, яка належала Цицерону.
«Єдині та найглибші секрети медичного мистецтва» - таку назву мала книга, знайдена запечатаною серед речей прославленого голландського доктора Германа Бурхаве після його смерті у 1738 р. Книга була продана з аукціону за 10 000 доларів золотом. Після того як печатка була розкрита, виявилося, що сторінки її були чистими. Тільки на титульному аркуші було написано: «Тримай голову в холоді, ноги в теплі, і ти зробиш бідняком кращого лікаря».
Одна з найбільш незвичайних у світі книг - «Божественна комедія» Данте - була написана на аркуші паперу розміром 80 х 60 см ченцем Габріелем Челані. Вона містить 14000 віршів. Якщо подивитися на лист з деякої відстані, то можна побачити барвисту карту Італії. На цю працю Челані витратив чотири роки.
Найтовстішою друкованою книгою у світі є WIKIPEDIA. Вона являє собою збірник статей з мережі Інтернет, що її любитель книг Роб Метьюс вирішив надрукувати у вигляді одного тому. Таким чином, паперова версія цієї книжечки склала 5000 сторінок.
Відомий комп'ютерний інженер і підприємець Брюстер Кейл збирається відкрити в Британії перший у світі архів всіх друкованих книг. Такою метою він задався через кілька років після створення у 1996 р. першого інтернет-архіву усіх сторінок, коли-небудь опублікованих в мережі.
“Найкраще в її писаннях, то без сумніву її мова. При всій своїй простоті й популярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна. З простою красою і ніжністю її мови й стилю в’яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок”, – так написав Іван Франко про Марка Вовчка.
Видатна письменниця, але насамперед жінка. Її обожнювали чоловіки та ненавиділи жінки. Одні захоплювалися нею, інші – зневажали й мстилися жінці за її магнетизм та талант. Олена Пчілка взагалі називала Марію “нахабною кацапкою, що вкрала українську личину”.
Але й у тітки дівчина не зазнала щастя, “бідна родичка”, начепа, навіть кімнати своєї не мала, не знайшлося вільної спальні у величезному маєтку. У кутку поставили загородку й ліжко.
У домі тітки збиралися на гостини відомі письменники та фольклористи. Саме вони вплинули на формування поглядів майбутньої письменниці. Там же в салоні Марія познайомилася з етнографом та фольклористом із України Опанасом Марковичем. В Орлі він був на засланні за участь у Кирило-Методіївському братстві. Щоб покінчити з нестерпним життям у родички, Вілінська вийшла заміж за Марковича. Їй було всього 17.
Разом із чоловіком Марія перебралася до України. За сім років дівчина досконало вивчила мову, життя, культуру та побут українців. У 1859 році в Петербурзі була видана збірка авторки “Народні оповідання”. Там Вілінська увійшла в коло літераторів, серед яких були Тарас Шевченко, Едуард Желіховський, Іван Тургенєв, Микола Некрасов та інші. А ще жінка стала членкинею гуртка українських культурних діячів кирило-методіївців. Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш по-дружньому прийняли письменницю.
Куліш по вуха закохався у Марію, та холодність жінки зводила його з розуму, навіть хотів вкоротити собі життя. Його кохання – це був біль, лемент, страждання, хвороблива стурбованість. Та ніщо не проймало Вілінську. Саме Пантелеймон придумав письменниці псевдонім – Марко Вовчок (вовчок, як відлюдниця). Сама вона ненавиділа це ім’я, але саме так підписувала твори.
Щоби побачити світ, подружжя Марковичів вирішили поїхати за кордон. Разом із ними вирішили “прогулятися” Іван Тургенєв та Куліш. Та останньої миті чоловік Марії не зміг поїхати. Пантелеймон не міг тому натішитися.
Тож Опанас поїхав до України, а Марія з компанією вирушила до Европи. Там вона закохалася в Олександра Пассека (він був емігрантом). Почуття були настільки глибокими, що пара з’їхалася та жила в цивільному шлюбі. Але за сім років чоловік помер на руках у жінки.
У 1867 році Марко повернулася до Петербурга. На вокзалі її зустрічав троюрідний брат та відомий критик Дмитро Писарєв. Нове кохання спалахнуло у серцях чоловіка та жінки. Вовчок під впливом нових стосунків полишила пригодницький жанр, і взялася за переклад монографії “Походження видів шляхом природного добору або збереження обраних рас у боротьбі за життя” Чарльза Дарвіна та багатотомну енциклопедію “Життя тварин” Альфреда Брема. Але роман з Писарєвим обірвався трагічно – у 1868 році Дмитро, купаючись в озері, потонув на очах у жінки. За рік до цих подій помер її законний чоловік Опанас Маркович. На смертному ложі він благав дружину дозволити побачитися з сином, та вона відмовила.
До 1878 року письменниця написала чимало романів російською: “Живая душа”, “Записки причетника”, “В глуши”, а також повісті “Теплое гнездышко”, “Сельская идиллия”. Українську літературу Вовчок збагатила оповіданнями: “Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”, “Чари”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч”, повісті – “Інститутка”, “Павло Чорнокрил”, “Три долі”, казка “Дев’ять братів і десята сестриця Галя” тощо.
З роками здоров’я письменниці почало погіршуватися. Лікарі діагностували у Марії злоякісну пухлину мозку. Не допомагало нічого – ні краплі, ні ліки, ні ванни. Марія згасала на очах, схудла, змарніла, на обличчі з’явилися глибокі зморшки, лише руса коса залишилася без жодної сивини.
Останні місяці життя Марко Вовчок жила в містечку Нальчик, що на Кавказі. До останнього вона працювала над повістю “Гайдамаки”. 10 серпня 1907 Марія Олександрівна померла, сидячи в садку. Там вона і була похована під її улюбленою грушею, як вона заповіла чоловікові.
Літературний доробок Марка Вовчка став поштовхом до подальшого розвитку вітчизняної прози. Під впливом її та Квітки-Основ’яненка з’являлися нові й нові твори молодої генерації письменників.
З учнями 6 класу було проведено бібліотечний урок "З котом Інжиром".
На уроці ми познайомились і дізналися про даного українського комікс-персонажа.
Знаходили заховані слова та дізналися яка користь від читання
Існує багато міфів довкола проблеми булінгу, і деякі з цих міфів часто призводять до серйозних помилок у ставленні до булінгу, у знеціненні фактів та недовіри до свідчень постраждалого. Таке відношення може підірвати те, що травмована людина відчуває і як оцінює вчинене по відношенню до неї насильство. Булінг є неприпустимим у жодній формі, і - як тільки суспільство про нього дізнається – він має бути негайно припинений.
Міф 1: булінг є нормальною частиною дитинства, і варто просто ігнорувати його.
Факт:
Булінг не є "нормальним" або прийнятним у будь-якій формі, і ігнорування може не завжди призвести до його припинення. Якщо є така можливість, потерпілий має довіритись дорослій людині, можливо, це хтось із батьків, вчитель, шкільний психолог, які почнуть протидіяти булінгу. Просто терпіти – означає втратити самоповагу і залишити ситуацію безнаказанною.
Міф 2: повідомлення про булінг погіршить ситуацію.
Факт:
Можна переживати, що повідомлення про булінг може призвести до ескалації конфлікту, або що дитині, яка зазнала насильства, просто не повірять. Важливо довіритись тим людям, які готові і мають досвід протидії булінгу.
Міф 3: варто не боятись і дати здачу тому, хто залякує, це його зупинить.
Факт:
Фізичне протистояння є слабшою позицією і провокує продовження конфлікту. Соціальна реакція діє краще, коли з’являються активні учасники – дорослі, які готові протидіяти і припинити булінг.
Міф 4: діти виростають і припиняють чинити насильство.
Факт:
Найчастіше діти, які залякують, можуть вирости і стати дорослими, які знущаються або використовують агресивну поведінку, щоб отримати те, що вони хочуть. Ця модель поведінки у підлітковому віці закріплюється як успішна.
Виняток стновлять випадки, коли в ситуацію булінгу втрутились відповідні органи влади, школа чи батьки і поставили під сумнів успішність даної стратегії.
Міф 5: булери такими і народилися, у них така генетика.
Факт:
Діти, схильні чинити насильство, часто переймають цю поведінку з навколишнього середовища або деколи відтворюють поведінку насильства щодо них самих. Генетика не відіграє провідної ролі у даному процесі.
Міф 6: булери шукають влади, тому що відчувають себе безсилими.
Факт:
Булери використовують агресію щоб отримати те, що вони хочуть, і часто це працює. Багато дітей на ранньому етапі експериментують з агресивною тактикою, але модифікують поведінку відповідно до впливу середовища, у якому вони виростають.
Міф 7: діти, які стають булерами, самі зазнали зловживання
Факт:
Довготермінові дослідження дуже маленьких дітей, які зазнали зловживання в дошкільному віці, показують, що вони стають скоріше жертвами, а не насильниками, які слабо контролюють свої емоції.
Міф 8: булінг є проблемою, яку повинна вирішувати школа.
Факт:
Це суспільна проблема. Школа - це просто місце, де найчастіше відбувається булінг, тому що саме там збираються діти. Дорослі встановлюють тон, який формує поведінку дітей.
Міф 9: булінг відбувається лише у школах.
Факт:
Це не так, адже булінг може відбуватися у будь-якому іншому місці. Це може бути поза школою, в коледжі, в університеті чи навіть на роботі.
Міф 10: ознаки булінгу легко помітити.
Факт:
Не завжди легко виявити ознаки булінгу, оскільки вони можуть не бути фізичними та очевидними. Емоційний, словесний та інтернет-булінг може часто залишати шрами, яких люди не побачать.