Олесю Гончару -105
Олесь Терентійович Гончар (ім’я при народженні – Олександр Біличенко) – уславлений письменник, літературний критик, громадський діяч, лауреат першої премії імені Тараса Шевченка, Герой України та Герой соціалістичної праці. Народився 3 квітня 1918 р. на Дніпропетровщині. Після смерті матері, 3-річного хлопця забрали дід і бабуся на Полтавщину. При вступі у школу його записали Олесем Гончаром. Гончар – дівоче прізвище матері.
У страшні 1930-ті рр. формувалася особистість письменника. До вступу на філологічний факультет Харківського університету у 1938 р. Гончар у технікумі вивчав журналістику, працював у газетах у Харкові, створив перші ранні оповідання й повісті «Черешні цвітуть» та «Іван Мостовий».
Друга світова війна змінила його життя та творчість назавжди. Від червня 1941 р. Гончар добровольцем, у складі студентського батальйону захищав східну Україну та центральну Росію. Улітку 1942 р., контуженим, потрапив у гітлерівський полон. Пройшов Харківський, Полтавський табори для військовополонених.
Після звільнення з полону залишився в армії та писав вірші для дивізійної газети. Людина на війні, якою був сам Гончар і той воїн, який жив, гинув та виживав поряд, незабаром відродився на сторінках творів: «Земля гуде», трилогії «Прапороносці» (романи «Альпи», «Голубий Дунай» та «Злата Прага»). Але лише після смерті письменника його дружина підготувала до друку книжку «Катарсис» (2000 р.), куди увійшли щоденникові записи Гончара від 19 червня 1943 до 12 листопада 1945 р. З-поміж оприлюднених мемуарів вирізнився «Катарсис» особливою публіцистичністю у гостроті оцінок подій і фактів війни, осмислених безпосереднім їх учасником.
Із поверненням до мирного життя Гончар завершує перерване навчання у Дніпропетровському університеті. Влада прихильно поставилася до героїки війни, яка хвилювала автора. Двічі Гончар був відзначений двома сталінськими (державними) преміями. До середини 1950-х рр. письменник публікує низку новел. Однак, якщо 1964 р. за роман «Тронка» Гончар (голова Спілки письменників України) відзначений ленінською премією, то доля написаного у 1968 р. «Собору» склалася драматично. Нещадна критика піддала його остракізму, твір вилучили з літературного процесу на два десятиліття. Тільки гучне ім’я врятувало письменника від арешту. Одним із перших у радянській літературі порушив Гончар питання про розуміння історії народу, бережливе сприймання багатств духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи і пам’яток минулого.
Твори Гончара перекладали на 67 мов. 11 квітня 1987 р. письменник став одним із засновників Українського фонду культури – першої неурядової доброчинної організації, що і нині діє на ниві відродження національної культури всіх народів, які живуть на теренах України.
Біографічний центр у Кембриджі (Велика Британія) визнав Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992–1993 років». Помер письменник 14 липня 1995 р. У 2005 р. Олесю Гончару присвоїли звання Героя України (посмертно). У 2016 р. Український інститут національної пам’яті вніс письменника, який тримав біль пережитого у серці та збагачував українську літературу, у перелік проекту «Незламні». Це 15 видатних людей, які пройшли через страшні 1932–1933 рр., – ті, кого не зламав Голодомор.
.jpg)
.jpg)
